Вона – ровесниця Київщини
(до 80-річчя Народної артистки України Н.Є.Павленко)
Талантів ніколи не бракувало на цій землі. І сьогодні вони – одне з найбільших, найцінніших її багатств (Із книги «Київщина. Із минулого в майбутнє»)
Земля Київська. Наша древня, але вічно молода й квітуча земля здавна славилася народними талантами і мистецькими здобутками. Вона дала не лише Україні, а й світові багатьох славетних людей. Київщина – край, багатий на культурну спадщину. Тут складалися кращі традиції українського народу, його духовні надбання.
Тут наша Русь і наша Рось,
Тут наш Дніпро несе до моря воду.
На цій землі повік переплелось
Живе коріння роду і народу.
Творче зерно Київщини розсіялося на усі її простори. Проросло воно і в Згурівському краї. Прославився цей край людьми працьовитими і невтомними, від природи наділеними талантами, хто з давніх-давен передає з покоління до покоління неоціненний живий скарб – народне мистецтво, завдяки яким відроджуються і примножуються народні традиції. У «Баладі про Згурівщину» місцевий поет Валерій Баран назвав свій край «України коштовною перлиною». Адже тут зарясніла «талантів золота криниця»: Микола Міхновський, Микола Маркевич, Мусій Кононенко, Григорій Кривда, Олександр Василенко, Іван Кирій, Василь Большак, Вадим Кучерявий, Іван Щербатенко, Юрій Олененко, Діана Петриненко та багато інших. Поети, політичні і громадські діячі, історики, художники, музиканти, композитори, співаки у різні часи прославляли і продовжують прославляти Згурівщину.
Звідси родом і уславлена співачка, бандуристка, Народна артистка УРСР Ніна Євтухівна Павленко. Вона народилася 29 квітня 1932 року у селі Черевки тодішнього Березанського району Київської області. Мистецький талант Ніни Павленко досягнув славних вершин, коли вона стала виступати у складі першого у світі тріо бандуристок. А все починалося з пісні, що їхні серця поріднила. І задуми – ранні чи пізні – лиш пісня здіймала на крила, -- так написав поет Микола Сингаївський у вірші «Присвята» заслуженим артисткам з тріо. Їхня пісня, як чаклунка, враз облетіла всю Україну і захопила багатьох не тільки ніжною ліричністю та винятковою мелодійністю, а й незвичним виконанням: троє прозорих, як гірське джерело, дівочих голосів співали під срібно струнний передзвін бандур.
Темна нічка гори вкрила,
полонину всю залила,
а в ній постать сніжнобіла,
гуцул Ксеню в ній пізнав.
Гуцулко Ксеню, я тобі на трембіті,
лиш одній в цілім світі розкажу про любов…
Так, майже шістдесят років тому піснею Романа Савицького «Гуцулка Ксеня» розпочав свій шлях цей чудовий ансамбль, і судилася йому щаслива доля розносити по світах пісню-чарівницю, відкриваючи серця народів для любові до нашої землі, до пісенного нашого краю. Раніше гра на бандурі вважалася чоловічою справою. Навіть у народній пісні є такі слова : Взяв би я бандуру, та й заграв, що знав, через ту бандуру бандуристом став. З села в село, від міста до міста ходили колись по Україні бандуристи і співали тужливі пісні про важке життя, лиху жіночу долю, закликали волелюбний народ до зброї. Бувало, грали й веселих пісень. Це траплялося тоді, коли їх запрошували до когось на весілля. І все ж здебільшого у репертуарі народних музикантів звучали мінорні мелодії: надто злиденним було життя за тих часів. Іншими ставали часи, інших пісень співав народ. Та гра на бандурі ще довго залишалася монополією чоловіків. І раптом віковічну традицію було порушено. Почалося все з Київського музичного училища імені Р.М. Глієра, де у 1944 році було відкрито клас для професійного навчання гри на бандурі. Його вів великий прихильник цього народного інструмента Володимир Андрійович Кабачок – учень видатного діяча культури, педагога і письменника, бандуриста Гната Мартиновича Хоткевича. Заповітна мрія В.А. Кабачка полягала у тому, щоб бандура зайняла належне місце серед народних інструментів. Він присвятив цьому усе своє свідоме життя. Про В.А. Кабачка, свого учителя, вихователя і наставника Ніна Павленко пізніше напише: «Я вдячна долі, що вона звела мене з прекрасною, великої душі, чуйною і гуманною людиною, чудовим педагогом і віртуозним музикантом, який безмежно любив народну пісню і свій народ» (Віночок спогадів про В.А. Кабачка «Бандуристе, орле сизий…», Київ, « Музична Україна», 1995, с. 201)
У 1949р. Ніна Павленко приїхала до музучилища на навчання. Сюди вступили і Валентина Третякова із Бучі та Тамара Голіцин із села Вернигородок на Вінничині. Саме на неабиякі вокальні дані цих студенток звернув увагу В.А.Кабачок, зокрема, на потяг дівчат до народних мелодій. Якось він запропонував їм навчитися грі на бандурі. Дівчата спочатку зніяковіли, але все ж зі справжнім жіночим ентузіазмом взялися за оволодіння новим інструментом. Минуло зовсім небагато часу, і юні студентки зовсім забули про свої побоювання, бо навчатися грі на бандурі було не менш цікавим, ніж скажімо, на фортепіано. Так ніжне сопрано Ніни Павленко, соковите контральто Тамари Поліщук (Голіцин) та дзвінка, срібночиста колоратура Валентини Третякової злилися у неповторний ансамбль.
Мов три сестри вродливі, три киянки,
Немов на давній лютні – три струни,
Тройзілля чари й запашні троянди
У кобзи й коси заплели вони.
(Із вірша Василя Юхимовича «Чародіяння трьох голосів»)
Про дівчат заговорили. Ще в училищі бандуристки вперше гастролювали по Київській області. А незабаром дівчат було запрошено у першу велику гастрольну подорож з концертною бригадою, яку очолювали Юрій Тимошенко та Юхим Березін. Закінчивши училище, дівчата продовжували навчатися у Київській державній консерваторії імені П.І.Чайковського і не поривали з концертною діяльністю. У 1955 році артистки досягли перших успіхів за кордоном – на фестивалі народного мистецтва в Норвегії. Троє юних дівчат із України з дивними інструментами в тендітних руках змусили публіку довго аплодувати, завороживши пісенною красою українського народу.
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе,
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує – серденько мре…
Повернувшись з Норвегії, тріо поїхало до Варшави на V Всесвітній фестиваль молоді та студентів, де приймали участь у міжнародному конкурсі. Одностайним рішенням журі українським бандуристкам було присвоєно почесне звання Лауреатів міжнародного конкурсу. У повоєнні роки Н.Павленко, В.Третякова і Т.Поліщук – одні з перших українських митців, хто прокладав шлях нашому мистецтву до інших народів. Цьому ансамблю випало щастя прославляти бандуру не тільки на Батьківщині, а й за її межами. Незабаром тріо з групою майстрів мистецтв СРСР гастролювали у Франції, у найбільшому паризькому залі «Олімпіа». Приємним сюрпризом для публіки була французька «Місячна ніч» у їхній інтерпретації. Концерти, у яких співали дівчата, в різний час відвідували визначні політичні та культурні діячі Франції: Шарль де Голь, Пабло Пікассо, Луї Арагон, Моріс Торез, Ельза Тріоле та інші. Того ж року Валентину, Ніну та Тамару зустрічала Англія: Брістоль, Бірмінгем, Манчестер, Ліверпуль, Глазго, Едінбург та інші міста слухали бандуристок. Хоч і не знайома мова, та прекрасне виконання і бездоганний артистизм українок зворушили серця англійських слухачів, а «Шотландську колискову» публіка співала разом із ними. Майже всі газети розповідали про них, друкували їхні фотографії та їхні пісні. Роки навчання залишилися позаду. Тріо продовжувало концертну діяльність. Спеціально для них писали пісні С.Козак, А.Горчинський, О.Сандлер та інші композитори. Випускалися платівки з піснями тріо та кольорові листівки із зображенням Ніни, Тамари та Валентини. У той час, коли ансамбль набув заслуженої шани, тріо залишила Тамара Поліщук: її запрошують солісткою до Львівського театру опери та балету імені Івана Франка. Валентина та Ніна знаходять гідну заміну – Нелю Бут (після одруження Москвіну), яка вже мала досвід ансамблевого виконання. Її голос органічно влився в ансамбль. Бандуристки і в новому складі продовжують гастролювати по СРСР та гідно презентувати мистецтво України. Відвідали Нову Зеландію, Австралію, Кубу, Індію, Малайзію, Сінгапур, Індонезію, Непал, Бірму. А під час перебування у Делі до радянського посольства надійшла телеграма, в якій сповіщалося про присвоєння Валентині Третяковій, Ніні Павленко та Неллі Москвіній почесного звання Заслужених артисток України. Творчість Т.Шевченка займала чільне місце в репертуарі бандуристок і, коли у 1964 році весь світ урочисто відзначав 150-річчя від дня народження українського поета, артистки підготували до цієї дати спеціальну програму: «По діброві вітер віє», «У перетику ходила», «Така її доля», «Летить галка через балку» тощо. 1977 рік приніс Ніні Павленко, Валентині Третяковій та Неллі Москвіній найвищу нагороду -- вони стали Народними артистками УРСР.
…З далекого краю лелеки летіли,
та в одного лелеченька крилонька зомліли…
Висушила силу чужина проклята,
візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята…
З цією піснею Д.Павличка та О.Білаша полетіли бандуристки до Канади, виливаючи біль і безмірну тугу того, хто потрапив на чужину, з якої вже ніколи не зміг повернутися в рідний край. Слухаючи пісню літні канадці витирали сльози, згадуючи молодість – і туга за рідним краєм ще болючіше роз’ятрювала спраглі за батьківщиною душі і, мов цілющим бальзамом, втамовувала піснями бандуристок хворі на ностальгію серця, про що писали вони у своїх листах, повних вдячності та любові до трьох співачок їх рідної і далекої їм української землі… Концерти відкривала Ніна Павленко, яка, тримаючи кетяги червоної калини на вишиваному рушнику, уклінно вітала присутніх від імені українського народу, від сивих Карпат і Дніпра-Славутича. А далі звучали пісні: «Летять, ніби чайки» Ю.Рожавської, «Розійшлися дві стежки» О.Білаша, «Україно, зоре моя» В.Філіпенка, українські народні: «Нічко цікавая», «Паде дощ», «Пряля», пісні на слова Тараса Шевченка тощо. Артистки зустрічалися на канадській землі із шанувальниками їхньої творчості та щирими друзями українського народу. А в Вінніпегу Валентина, Ніна та Неля поклали вінки до підніжжя пам’ятників великих синів українського народу Тарасу Шевченкові та Івану Франку. У вірші «Присвята» поет М.Сингаївський написав: Мов лебеді, прагнули злету душі мелодійні перлини… Не раз чарували планету пісні, що прийшли з України. Злітали не раз проти бурі звитягою нашого роду -- поклавши на мову бандури красу і безсмертя народу. Так талант Ніни Павленко – простої дівчини із згурівського краю, що на окраїні Київщини, став частинкою успіху цього уславленого ансамблю. Нещодавно Н.Є.Павленко гостювала у Новоолександрівському НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – дитячий садок». У свої роки Ніна Євтухівна виглядає молодо і бадьоро. Її щира усмішка, лагідний погляд темних очей, освітлене радістю обличчя випромінюють доброту. Такою вона виглядає і на гастрольних плакатах, подарованих шкільному музею. А ще у подарунок музею гостя передала диск із піснями тріо бандуристок та дбайливо збережений свій концертний костюм, розшитий решетилівськими майстринями, у якому вона виступала у 70-х роках двадцятого століття. Гостя розповідала про своє дитинство, загибель батька, поневіряння матері у німецькому рабстві. Та доля посилала їй багато хороших людей, які підтримали та допомогли їй у виборі професії. І найпершим Ніна Євтухівна згадала директора тодішньої Черевківської семирічки Гутника Сергія Максимовича, який відвіз її до Київського музичного училища. Наша згурівська земля багата талантами. І не випадково, що саме на нашій землі народилася Ніна Євтухівна Павленко, саме тут проріс її багатогранний дар Божий і піднявся до вершин світового мистецтва. «Ми гордимося нашою славетною землячкою, яка своїм мистецтвом прикрашає наше життя, збагачує душу й наповнює щастям серце, підносить українську пісню до світових вершин», -- сказала Раїса Вікторівна Рябко, завідуюча історико-краєзнавчим музеєм «Пошук» Новоолександрівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – дитячий садок, яка організувала зустріч з Н.Є.Павленко. Нині у селі Черевки не залишилося з рідні артистки нікого. Тільки на сільському цвинтарі є могили близьких родичів. Не залишилося і батьківської хати. Але про Ніну Павленко пам’ятають і часто згадують.
Ось деякі спогади.
Г.Д.Скринник (82 роки) згадує, як дружили з Ніною в дитинстві, бо жили напроти. Мати його було насмажить якихось млинців, а Ніна почує їх запах, то так і біжить через дорогу до них. Допомагали один одному, бо тяжко жилося усім тоді, а особливо сиротам. Скільки знає Ніну, стільки вона співала. Було зійдуться з друзями до сусідки Заєць Віти, а у їхній хаті біля печі був полик – то була «сцена». Ніна ставала на ту «сцену» і так голосно співала, а всі їй підспівували. У Ніни був менший брат. Як підріс, то дуже любив їздити на конях. Та одного разу упав з коня, захворів і рано помер. Брат похований у Черевках. Коли пізніше померла Нінина мати, її поховали біля сина.
Р.І.Феник (78 років) розказує, як з Ніною ходили разом увечері по солому, яку охороняли. От дівчата ідучи на поле співали і поверталися співаючи. Чи ж могли подумати охоронці, що то дівчата йдуть із соломою! А ще Раїса Іванівна згадує, як удвох тайком шили малому брату Толі шапочки з квітчастої хустки, яку Ніна взяла у своєї мами.
В.Д.Бородиня (76 років) навчався з Ніною Павленко із 7 класу. Але вона була старшою від нього на два роки, бо у ті повоєнні роки в одному класі навчалися діти різного віку. Уже тоді Ніна вирізнялась своїм співом. У шкільному хорі вона була найголоснішою. Хором вони їздили на районні та обласні конкурси, і, дякуючи Ніні, займали призові місця. Ніну не раз нагороджували, навіть грошовими преміями. У хорі співав і Володимир Андрійович. Виступали вони і в сусідніх селах Войковому, Усівці, куди доводилося ходити пішки або їхати на підводі.
Тридцять п’ять років Ніна Євтухівна Павленко віддала концертній діяльності. З 1980 року по 1995 рік працювала старшим викладачем Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського. Нині вона на заслуженому відпочинку, з сім’єю проживає у Києві. Має сина Владислава, трьох чудових онучок Марію, Анастасію, Єлизавету. Наймолодша пішла по бабусиній мистецькій стежині: закінчила Київський національний університет культури і мистецтв, працює хореографом. Хочеться вірити, що у родині Павленків обов’язково ще можуть бути бандуристи, бо так закладено у їхньому роду, а рід цей, як відомо, походить із Згурівщини.
В усі часи культура народу символізувала цивілізованість суспільства, його інтелектуальний розвиток, духовність нації. Ніна Павленко є однієї зі сторінок історії талантів, якими була і є багатою Україна. Адже українська пісня так гарно звучить на фоні бандури. Звуки її, переливаючись сріблом, такі щемкі, такі справжні, ніби ідуть із глибини віків. І пронизані вони усіма тими настроями та почуттями, що століттями вкладав в українську пісню наш талановитий народ. Творчість таких митців, як Ніна Павленко та її подруги по тріо, треба активно пропагувати, адже сьогоднішнє покоління практично нічого не знає про цих людей, які у 50 – 80-их роках ХХ століття сіяли зірками на небосхилі української пісні. Сьогодні по національному радіо не розповідають про перше в УРСР та СРСР тріо бандуристок, та і телебачення не транслює подібних передач. Пройшов зоряний час цього колективу, про нього забули. Замість пісень-одноденок ні про що, якими заповнений сьогоднішній ефір, хай би звучали твори, що мають велику естетичну цінність. Треба, щоб прийдешні покоління знали справжніх творців прекрасного. Хай слухають усі цю глибинну красу, живу душу нашого народу – українську пісню. Бо вона живить людей духовно, робить їх кращими, добрішими, воскрешає історичну пам’ять. Ніна Павленко – це «коштовна перлина» Згурівщини. Це безцінний скарб України, а скарби треба берегти і дивувати ними світ! Збереження культурного спадку і шанування своїх видатних земляків може стати для нас нагодою пишатися ними, запорукою подальшого культурного розвитку та творчої наснаги. Нехай повняться красою душі людей, щоб славилася наша Київщина, наша Україна.
Хто не знає свого минулого,
той не вартий майбутнього.
Хто не шанує видатних людей
свого народу, той сам не годен пошани.
М.Т. Рильський
Л.В. Яременко, заступник директора з навчально-виховної роботи Новоолександрівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – дитячий садок»
|
